Анастасія Гурська — мисткиня, дослідниця. У своїй практиці я працюю з пам’яттю, простором і відсутністю як формою присутності. Звертаючись до архівів, матеріальної спадщини та подій сучасності, я осмислюю, як культурна пам’ять формує уявлення про ідентичність і належність, водночас ставлячи під сумнів їхню сталість. Саме ця оптика визначила мій підхід до дослідження художнього середовища Поділля: мене цікавить, чому певні історії, практики та місця залишаються невидимими.

Відправним питанням дослідження стало: чому Вінниця, попри наявність художників, інституцій, виставок і культурних подій, майже не присутня на мапі сучасного українського мистецтва? Щоб зрозуміти цей механізм, я звернулася до історії формування художнього середовища міста від 1950-х років до сьогодення, досліджуючи офіційні та неформальні практики, діяльність Спілки художників, музеїв, культурних осередків і незалежних ініціатив через архіви, документи та свідчення учасників.

У процесі дослідження стало очевидним, що проблема полягає не у відсутності мистецьких процесів і не в периферійності міста. Вінниця мала художні події, авторів і простори, однак між ними не сформувалася інфраструктура критичного діалогу. Там, де існувала інституційна підтримка, часто не виникала власна мова; там, де народжувалися незалежні практики й нові висловлювання, вони залишалися ізольованими від ширшого суспільного контексту.

Моє дослідження — критичний есей «Як читати сліди, роблячи їх видимими сьогодні» — зосереджується на Вінницькій організації Спілки художників та творчому об’єднанні «Серпень». Через архіви та розмови з художниками і культурними діячами я простежую, як радянська інфраструктура мистецтва продовжує діяти після втрати своєї функції і визначати, які практики отримують видимість, а які залишаються поза публічним полем, відповідаючи на питання, чому Вінниця майже не присутня на мапі сучасного українського мистецтва.

Паралельно я працюю над другим критичним есеєм — «Стороннім вхід заборонено». Текст ставить інше питання: що відбувається, коли дискурс таки з’являється у Вінниці і чому він не залишається? Через незалежні художні практики кінця радянського часу, резиденцію «Над Богом» та долю кінотеатру «Росія» я простежую, як місто щоразу опиняється на порозі дискурсу й не переступає його.