Мене звати Ганнуся Мізюк.

Я художниця, дизайнерка, працюю з дітьми, користуючись візуальним мистецтвом як мовою-провідницею між мною та дітваками.

Мій текст присвячений вінницькому театру ляльок. З надією знайти скарби занурилась у цю тему, як у нібито знайому річку з мулистим дном і підводними течіями. Бажання зрозуміти мотивацію художників працювати в театрі ляльок змусило мене не просто помочити ніжки, а пірнути з головою в сторічну історію інституції. Виявилось, що усе те, що не подобалось мені під час перегляду вистав у дитинстві й зараз, — це результат довготривалої експлуатації театру радянською машиною пропаганди та, як наслідок, складність у створенні нових сенсів і форм у час незалежності. Але навіть у цій складній історії мені вдалось знайти приклади того, як бажання реалізувати себе як митця чи мисткиню проростало крізь машину пропаганди чи застійну систему.