Мене звати Олеся Яненко, народилася і до 2022 року жила у Вінниці. Завжди любила досліджувати світ і копатися в деталях. Виросла безвилазно у вінницькому «гетто», на Тяжилові — така обстановка змушувала шукати красиве в уродському, і тепер цей механізм робе повсемісно та повсякчас, у красивому й дурному. «Любопитство» називає такі речі Курган. Аби перетравлювати свої юні тремтливі думки, малою писала вірші. Перший був про безхатька. Писала і для себе, пробувала вести блог, а потім докотилася до «сродної праці» і заняття мрії — роботи на «Veжі». Тепер усе «красиве і дурне» ставало моїми темами для текстів про моє рідне місто. Це був неймовірний шанс — мати роботу мрії, і досвід, який я ніколи не забуду.

Після переїзду в 2022 році в Париж важко пережила розривання звʼязків з Вінницею. Але які ми дорослі, якщо не сепаруємося від того, кого ми любимо і хто нас створив?

Коли я потрапила в дослідницьку команду «UMCA Вінниця», я одразу розуміла, до якої теми це мене приведе. Я вирішила описати, наскільки можливо чітко, як та завдяки кому відбувалося культурне життя Вінниці, фестивальне та самоорганізоване, поміж 2014 та 2023 роками. Адже саме тоді я сама була і глядачкою, а згодом і журналісткою, яка описувала ці процеси.

Моє дослідження по гарячих слідах фіксує, хто, як і коли організовував культурне життя Вінниці, які ознаки забезпечували організації триматися купи і творити, а які — зникати. Задачею було не тільки дійти до якогось висновку, а зафіксувати в часі і просторі те, що відбувалося у Вінниці. Водночас можна виокремити такий висновок — та частина організацій, які діяли протягом більше ніж три роки, фактично трималися на плечах однієї людини.